Історична довідка

Кара́шина — село в Україні, у Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області. Населення становить 616 осіб.

Село засноване в XII ст. Площа 158,2 га. Назва походить від тюркської назви Карасу -«чорна вода» та монголоїдної «ши» — скеля, камінь. На давніх картах назва села — Карашин.

Через населений пункт проходить чорний шлях, що проклала татарва в Україну повз Черкаси, Корсунь, Київ, прямуючи до Львова. Саме біля Чорної скелі, яка розташована в селі, є один з трьох бродів, де можна в районі Корсуня перейти р. Рось. Село нині межує з землями Державного національного заповідника «Корсунь-Шевченківська битва».
Мешканці села брали участь у русі Київська Козаччина та в гайдамацьких повстаннях. Одне з урочищ у селі має назву Гайдамацьке.
У 20-х роках XX ст. в селі проживала Мак Ольга Нилівна — відома письменниця української діаспори, член Національної спілки письменників України. У 2004 р. село газифіковано.

Чере́пин — село в Україні, в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області. У селі мешкає 464 людей.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Завадівської волості Черкаського повіту Київської губерніїмешкало 1232 особи, налічувалось 226 дворових господарств, існували православна церква, школа та 2 постоялих будинки.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2399 осіб (1174 чоловічої статі та 1225 — жіночої), з яких 2369 — православної віри.

4 лютого 1920 року вночі до Черепина під час Зимового походу прибув Кінний полк Чорних Запорожців Армії УНР, який залишався там до ранку.

В селі народився Михайло Федорович Кузьменко (1939–2008) — начальник Іллічівського морського торговельного порту у 1989–1993 р.р.

Вільхі́вчик (в минулому — Омарівка, Слобода) — село в Україні, в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області. Населення становить 255 осіб.

Підпорядковане Черепинській сільській раді. Через село проходить ліня Одеської залізниці.

На території села виявлено поселення пеньківської культури.

Село засноване в XVIII столітті козаками-переселенцями, в історичних згадках село згадувалось як присілок до села Черепин. Головний вид занять поселенців — землеробство. Перша назва населеного пункту — Омарівка, пізніше Слобода. Сучасна назва ймовірно походить від назви дерева вільхи, якої на території села росте дуже багато.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Вільхівчик (Омарівка) Завадівської волості Черкаського повітуКиївської губернії мешкало 590 осіб, налічувалось 100 дворових господарств, існували школа та постоялий будинок.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 721 особи (352 чоловічої статі та 369 — жіночої), з яких всі — православної віри.

В 1917 році село входить до складу Української Народної Республіки.

Внаслідок поразки Перших визвольних змагань село надовго окуповане більшовицькими загарбниками.

Під час німецько-радянської війни на боці СРСР загинуло 78 жителів.

Радянську окупацію відновлено 12 лютого 1944 року.

З 24 серпня 1991 року село входить до складу вільної України.

Нині площа населеного пункту становить 145,7 га.

На 1 січня 2013 року на території села проживає 199 осіб.

В селі народився Дяченко Микола Сидорович, Герой Радянського Союзу.

В селі діють ФАП, клуб, бібліотека, магазин, пилорама. З 2012 року проводяться роботи по газифікації села.

На поряд розташованих сільгоспугіддях господарює СТОВ «Аграрник».

ПЕТРУШКИ — село, розташоване за 7 км від районного центру, за 12 км від залізничної станції Корсунь.

Петрушки виникли в XVII ст. В 1905— 1907 рр. тут страйкували сільськогосподарські робітники.

У роки тимчасової окупації в селі з серпня 1942 року до лютого 1944 року діяла підпільна партійна організація під керівництвом комуніста О. О. Дяченка.

На фронтах Великої Вітчизняної війни проти фашистських загарбників воювало 257 чоловік, з них 230 нагороджено бойовими орденами й медалями, М. К. Руденку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На честь 124 земляків, які полягли захищаючи Вітчизну від окупантів, споруджено обеліск.

Пам’ятки: Олеськове урочище, Баня — заповідні урочища місцевого значення.

Відомі особистості: Шкребтієнко Олександр Герасимович — український генерал-майор.

ЛИСТВИНА – дата заснування села невідома. На поч. ХІХ ст. у селі поселилися розкольники. У 1816 році проживало123 чоловіки і 135 жінок. Село належало князю М. П. Лопухіну-Демидову. У селі була школа грамоти, працювали водяний млин, маслоробня, кузня. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 66 односельців. Село звільнене 15.02.1944 року. У братській могилі поховано 9 радянських воїнів. У селі функціонує ФАП, бібліотека, клуб.

Миропі́лля 

Історичні відомості

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Завадівської волості Черкаського повіту Київської губерніїмешкало 318 осіб, налічувалось 60 дворових господарств, існували школа та постоялий будинок.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2399 осіб (1174 чоловічої статі та 1225 — жіночої), з яких 2369 — православної віри.

ГЛУШКИ

За археологічними даними поблизу села виявлено 3 кургани. Власником села з 1858 року був лікар князя Лопухіна – Генріх Трушевський, до цього власником був Едуард Афанасійович Тарновський. На 1864 землі в селі було 529 десятин. На 1900 – 638 десятин. У селі була школа грамоти, працював вітряний та водяний млин, кузня. З 1905 власником був професор Карл Тріттшель. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 85 односельців. Село звільнено 12.02.1944 року. У братській могилі поховано 256 радянських воїнів. У селі функціонує ФАП, бібліотека, клуб.

Кошмак

Про виникнення села і його походження існує цілий ряд легенд. Так одна з них розповідає, що першим поселенцем був дід Кошман, який втік від сваволі польських панів і поселився на вільних землях, що межували із землями Київської Русі і її форпостом Корсунем. За другою легендою — на цій землі було тюркське поселення. В перекладі з тюркської мови слово Кош – місце стоянки, Мак — невеликий начальник, тобто місце стоянки Мака. І найбільш вірогідна версія про походження назви від тюркського дієслова «кошмак», яке перекладається як «бігти», «поспішати». Чи то татари тут кудись бігли, чи то від татар хтось біг – науці не відомо.

Відповідно до назви Кошмак досить старе село, яке виникло в XII столітті, а письмові перші згадки про нього відносяться до початку 18 століття.

За архівними даними, власницею Кошмаківського маєтку у 1789-1804 роках була княгиня Яблонська. У 1804 році поміщик Тарнавський придбав у неї цей маєток.

У 1856 році власницею Кошмака була Кордуля Яцентіївна Тарновська, яка мала синів Віктора, Франца, Едуарда, та дочку Вікторію. З 1859 року село належало лікарю князів Лопухіних-Демидових Трушевському, який викупив село у Франца Афанасійовича Тарновського сплативши його борг в 40 тисяч карбованців Гарбузинському Онуфрійовському монастирю. На 1860 рік село, ймовірно, мало двох власників: Генріха Трушевського та Франца Тарновського. У1867 році та частина, що належала Тарновському, була викуплена його матір’ю і подарована дочці Вікторії Афанасіївні, яка була матір’ю Карла Генріховича Трітшеля.

На 01.01.1900 року села Кошмак та Глушки входили до Селищанської волості. На той час у Кошмаці нараховувалось понад 1021 десятини землі (поміщицької — 570 десятин, церковної понад – 41, селянської — 410 десятин. У Кошмаці була церковно-парфіяльна школа, 1 вітряний млин, кузня. Пожежна частина складалась з 2 гаків. З 1905 року село належало відомому київському лікарю К.Г.Трітшелю. Господарство у маєтку вів економ Михайло Іванович Лякмунд за трипільною системою, як і селяни. Запасний продовольчий капітал складав 2423 рублів 79 копійок.

Згідно з даними за 1811 рік в Кошмаці діяла гуральня, яка випускала 100 відер горілки на місяць .Винокурня у с.Миропілля виробляла 45 відер гарячого вина за місяць. У Кошмаці сезонно працював цегловий завод .

В селі збереглася Свято-Воздвиженська церква. Розташована вона на центральній вулиці, прямо навпроти сільради. Церква нефарбована, в багатьох містах є сліди руйнування та деформації.

На 1864 рік церква була зарахована до УІ класу , мала 40 десятин землі. У селі проживало 519 мешканців і було землі 763 десятин. Священником церкви був Ільяшкевич.

Нинішнє приміщення дерев’яного храму було зведено у 1902 році за так званним єпархіальним проектом, для якого Святим синодом було відпущено 5000 рублів. Це була нова дерев’яна церква з дерев’яною дзвіницею на мурованому фундаменті, з дахом покритим бляхою.

Кві́тки — село в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області в Україні. Центр сільської ради. Батьківщина відомого українського композитора Кирила Стеценка.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933 та 1946-1947.

Село розташоване за 12 км від районного центру — міста Корсунь-Шевченківський та за 15 км від залізничної станції Корсунь.

На території села виявлено поселення черняхівської культури.

Період Гетьманщини

Село засноване у 17 столітті. Існують усні перекази про заснування його козаком Війська Запорозького Квіткою, що воював під проводом Богдана Хмельницького. Поранений в боях він не зміг більше воювати, та разом з іншими пораненими козаками Маслом, Паливодою, Прудченком, Собченком, Кабаненком, Криклею, та ін. заснував поселення, котре пізніше стало прозиватися ім'ям свого засновника.^[4]

Епоха Речі Посполитої

21 лютого 1792 року Квітки одержали від короля Станіслава-Августа Понятовського статус містечка на магдебурзькому праві та герб, що відтворював назву поселення: на блакитному тлі гіллясте дерево з білими квітами.

У складі Російської імперії

Після другого поділу Польщі у 1793 році Квітки разом з усією Київщиною (та іншими українськими землями) увійшли до складу Російської імперії.

Квітки входили до складу Таращанський^[5] (з кінця 19 століття — Селищанський) волості Богуславського (з 1844 року — Канівського) повіту Київського намісництва (з 1797 р. — Київської губернії).

Станом на 1878^[6] рік Квітки — колишнє власницьке село при річці Монастирській, 3343 особи, 626 дворів, православна церква, школа, 3 постоялих будинки, 3 лавки, 6 водяних млинів^[5]. За статистичними даними на той час Квітки були найбільшим поселенням у волості (вони налічували втричі більше населення і дворів, ніж титульні поселення — Тараща і Селище)^[5].

На кінець XIX − початок XX ст. в селі діяли церковно-парафіяльна школа і земська школа (в будівлі якої нині розташований Меморіальний музей К. Г. Стеценка). У 1910 збудовано нову (велику) земську школу, в будівлі якої у радянські часи навчалося разом до 500 учнів. Стара (мала) земська школа продовжувала діяти.

Доба УНР та комуністичні режими

З 1917 — у складі Української Народної Республіки (УНР). Після інтервенції більшовицької Росії наприкінці січня 1918 р. владу Центральної Ради повалено, але незабаром після підписання 9 лютого 1918 Берестейського мирунімецькі війська вже наприкінці лютого окупували зайняті більшовиками українські землі. Після чого 29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив Українську Державау на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.

Згодом мешканці села взяли участь у повстанні, очолюваному Директорією УНР проти Української Держави Скоропадського. На підтримку С. Петлюри створили загін у складі 386 чоловік.

Згодом у 1919−1921 село було у складі Республіки Медвин і боролося проти навали леніністів.

З 1923 — остаточно встановлено комуністичний режим.

У 1927 році у селі було організовано два ТСОЗи, а з 1930 на їх базі створено два колгоспи: ім. К. Є. Ворошилова та ім. Другої П'ятирїчки. Діяв дітячий садочок та дві школи, початкова (мала) і середня школа-семирічка (велика), колишні земські.

Але, незважаючи на створені колгоспи, село постраждало у роки голодомору 1932−1933, коли коли від голоду загинуло близько 550 жителів.

У 1930-и роки в селі діяла міжколгоспна рибна бригада. В численних ставках, розкиданих по селі було розгорнуто промислове рибоводство.

Під час Другої світової війни німецькою владою селянам було частково повернено нерухоме майно, віддібране комуністами у часи так званого розкуркулення — позасудової конфіскації майна в інтересах третіх осіб. Навчання в школах не відбувалося. Було відновлено богослужіння в молельній хаті, оскільки сталінська влада церкву зруйнувала. З червня 1943 по лютий 1944 року, за неперевіреними даними, діяла підпільна організація, якою керував НКВС СРСР^{[джерело?]}.

Село відоме «Квітчанською обороною», яка відбувалась у 1944 році, під час Корсунь-Шевченківської битви і контрнаступу німецьких військ. Коли Червона Армія в січні 1944 року підійшла до Квіток, 500 жителів було мобілізовано до складу 180-ї стрілецької дивізії, близько 600 (в тому числі й діти) залучено на допоможні роботи: копали окопи, тягали по розпутиці (через відлигу, коли не могла пройти техніка) на собі ящики з патронами, снарядами, а також залучалися до винесення з поля бою поранених. При цьому понад 200 жителів Квіток загинуло.^[7] А східна частина села згоріла до тла.

Загалом на фронтах війни загинуло 385 мешканців села. На їх честь згодом в селі спорудили Обеліск Слави з комуністичними символами, встановлено меморіальну споруду з гаслом «Армія і народ — єдині».

У 1950, з огляду на велику кількість загиблих від голодомору та на війні людей, колгоспи було об'єднано в один — ім. Орджонікідзе, котрий діяв до початку 1990-х років.

В колгоспі діяли механичний млин та олійниця, вивезені з Німеччини по репарації, цегельний завод, побудований силами колгоспників.

Станом на 1972 рік колгосп мав у користуванні 3,7 тисяч га угідь, з них 2,5 тисяч га оргої землі. Напорям господарства був зерновий з розвинутим тваринництвом. Крім зернових вирощувалися бобові (наприкл., горох), цукровий буряк. Діяли м'ясо-молочні ферми ВРХ, а також свиноферми. В колгоспному саду вирощували яблука. Також колгосп займався вирощуванням тутового шовкопряда на кокони.

В селі працювала середня школа, де навчалось 500 учнів, будинок культури на 300 місць, 3 бібліотеки з книжковим фондом 19,3 тисячі примірників, краєзнавчий музей, 3 дитячих ясел, дільнича лікарня на 25 ліжок, поліклініка, аптека, 8 магазинів, чайна, універмаг, поштове відділення.

У селі працює Меморіальний музей Стеценка.

В селі наново збудована, тепер вже кам'яна, церква на зразок колишньої дерев'яної, вигляд якої поновлено по згадках населення.

Після набуття Україною незалежності та ліквідації комуністичного режиму колгосп скасовано, дільнича лікарня і поліклініка не діють, цегельний завод та багато ферм для худоби зруйновано, після чого бій цегли продано на повторне використання, більшість працездатного населення з села виїхало в інши місця постійного проживання.

Уроженцями села були:

• Стеценко Кирило Григорович — український композитор. В селі йому встановлено пам'ятник;
• Семиволос Іван Терентійович — український радянський поет.

На території с.Квітки та у безпосередній близькості до нього розташована велика кількість об'єктів природно-заповідного фонду:

• Кучерява гора (ботанічний заказник)
• Вікове дерево ясеня 2 шт. (ботанічна пам'ятка природи)
• Дерево дуба (ботанічна пам'ятка природи)
• Дерево липи звичайної (ботанічна пам'ятка природи)
• Шиш-вода (гідрологічна пам'ятка природи)
• Гатки (заповідне урочище)
• Наливайкове (заповідне урочище)
• Підсніжник (ботанічний заказник)
• Казберова криниця (гідрологічний заказник)
• Алея княгині Лопухіної

Зава́дівка — село в Україні, в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області. Населення становить 849 осіб.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Завадівської волості Черкаського повіту Київської губернії, мешкало 1950 осіб, налічувалось 340 дворових господарств, існували православна церква, єврейський молитовний будинок, школа, 2 постоялих будинки та лавка^[1].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2399 осіб (1174 чоловічої статі та 1225 — жіночої), з яких 2369 — православної віри^[2].

З 1917 - у складі УНР та повстанської Медвинської республіки.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1932-1933 та 1946-1947^{[джерело?]}.